В Росії вигадали нову причину того, чому вона розпочала повномасштабну війну проти України. Радник російського диктатора Володимира Путіна, відповідальний секретар оргкомітету Східного економічного форуму Антон Кобяков заявив, нібито Україна "планувала вторгнення в Росію 8 березня 2022 року". Але, мовляв, Москва випередила Київ "на два тижні" і напала першою "завдяки прозорливості російського керівництва".
За його словами, докази такої української підступності російські військові виявили ще на початку "СВО" в залишеному штабі однієї з бригад територіальної оборони ЗСУ. Це, мовляв, були документи, які вказували на те, що "Київ готує напад на Росію".
Коли я чую, як радник Путіна каже про те, що Росія випередила Україну на два тижні й напала першою, я згадую радянське вторгнення до Афганістану. Тоді казали те саме: "Якби ми не ввели війська, через два тижні там були б американці" (або "бази НАТО"). Сьогодні формула віддзеркалена майже слово в слово.
Це - класичний радянсько-російський міф про "превентивний удар", який виконує дві фундаментальні функції.
По-перше, знімає моральну відповідальність за агресію, яка легітимізується як "вимушена оборона". При цьому загарбник перетворюється на "жертву обставин", яка просто діяла на випередження.
По-друге, підміняє реальні причини війни ідеологічним конструктом. Замість визнання власних імперських амбіцій чи спроб контролювати сусідню країну створюється картинка екзистенційного "змагання з наддержавою".
Показово, до речі, що й сам матеріальний доказ цієї "прозорливості" - стандартний, до болю впізнаваний прийом: "знайдені документи ворога", нібито виявлені в покинутому штабі.
Втім, це не радянське й навіть не суто російське ноу-хау, а старий жанровий інструмент виправдання агресії - та сама логіка, що й у Гляйвіцькій провокації 1939-го, чи в сфабрикованих "протоколах", які завжди "випадково" знаходяться саме тоді, коли потрібне алібі.
Тобто, нічого нового.
Стратегічна культура Кремля не просто не змінилася з 1979 року. Вона застрягла у тій самій понятійній системі та використовує ті самі риторичні шаблони, оскільки нових сенсів чи аргументів для власного суспільства вигадати так і не змогла.
До речі, показово, що у випадку з Афганістаном такі розмови почалися тоді, коли стала зрозумілою фатальність вторгнення для СРСР.
Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень
Тексти, опубліковані у розділі «Думки», не обов’язково відображають позицію редакційної колегії УНІАН. Докладніше з нашою редакційною політикою ви можете ознайомитись за посиланнямДжерело: УНІАН
