Україна наближається до пікової, можливо, критичної ситуації. Вчергове. Так було в перші тижні широкомасштабної війни, влітку 2022-го, потім ситуація виправилась у 2023 році та поступово погіршується упродовж 2024-го. У жовтні з’явилася сумна статистика: за останні два місяці противник захопив в 5,5 разу більше українських земель ніж за весь попередній рік. Просування ворога продовжується, й негативна динаміка на фронті виглядає найбільш похмурою з початку широкомасштабного вторгнення. Насамперед, внаслідок двох причин: відсутності нарощування допомоги з боку західних партнерів та виснаження українського війська.
Однак на тлі наближення до ймовірної точки біфуркації можна говорити й про деякі інші критерії, які можна розглядати й вихідними даними для змін на користь України. Зокрема, мільйонна українська армія нині є однією з найсильніших, найбільш досвідчених та найбільш технологічних у Європі. Наступальна операція в Курській області продемонструвала крихкість російської воєнної машини та й хиткість самого злочинного режиму Путіна. Сили оборони витримали піврічну перерву американської допомоги. Загалом армія здатна змінити перебіг війни, але за умов…
Спробуємо розглянути ці умови та перспективи наступного року, починаючи із суб’єктивних, що не залежать від України напряму, та до ревізії внутрішніх резервів нації.
Оцінки перспектив України на тлі хиткого світу
Перспектива перша: фактор гарантій та допомоги. Нині гарантій безпеки для України немає. І, можливо, не буде. Навіть за умов офіційного запрошення в НАТО, яке може відбутися тільки на саміті Альянсу, та й то одразу ж стане невизначеним за тривалістю процесом. Надання ж членства в Альянсі для неокупованих територій виглядає політичною фантасмагорією, бо немає жодних ознак, що Путін зупиниться. Але навіть такого ходу адміністрація Байдена відверто боїться, чим продовжує заохочувати Путіна. Підбадьорення нового генсека блоку Марка Рютте зі згадкою про можливість стати “33-м або 34-м членом НАТО” – це історія не про отримання членства, а про виведення України з депресії, а Заходу – з гіпнотичного сну. На жаль, не йдеться про введення військ США або НАТО, як було свого часу у Кореї – адже тоді саме понад 100 тисяч коаліційних військ ООН та 400 тисяч військ армії США припинили війну. У Білому домі був бойовий генерал Дуайт Ейзенхауер. Але й тоді корейський мир уклали після смерті Сталіна, нині ж сучасний військовий злочинець світового масштабу Путін живий, і це певною мірою докір сучасному світу, не здатному захистити демократичні цінності.
Надання Україні достатньо далекобійного озброєння, включно з крилатими ракетами AGM-158 для F-16, та можливості використовувати його без обмежень, Київ не дочекався. Як і німецьких крилатих ракет Taurus. Немає дозволів щодо використання на території РФ британських та французьких крилатих ракет. Навіть поява на війні КНДР нічого не змінила – поки що колективна свідомість Заходу паралізована “афганським синдромом”.
Чи дозволить собі Захід залишити Україну наодинці із потужним ворогом? Європейські столиці НАТО із надією очікують, що скаже Вашингтон після 5 листопада. Але в Європі усвідомлюють небезпеку російського наступу на НАТО, бояться цього й визнають, що поки не готові до такої війни. Всередині НАТО укладають додаткові оборонні угоди (!) – договір Trinity House між Берліном та Лондоном можна цілком оцінити як “недостатність НАТО”. Очевидно, що за цим принципом Києву варто вести перемовини – саме з європейськими столицями, які таки чують запах наближення війни. Можливо, вийти на субрегіональний союз – з Британією, Польщею та країнами Балтії… Особливо оборонна самодостатність Європи набуває гостроти на тлі передвиборних розрахунків аналітиків: перемога Трампа може покласти край допомозі Україні, а перемога Камали Гарріс також не означає автоматичного збільшення підтримки.
У 2024 році політика Заходу ще більше “просіла”, а принизливий візит Гутерріша до Путіна став своєрідним свідченням слабкості та нерішучості Заходу. Ця політика переполовинила переможний потенціал української нації. Хоча й не “обнулила”, бо ми добре пам’ятаємо: усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Цілком може статися, що після 5 листопада Захід отримає новий вітер у вітрила. Хоча блок НАТО може й опинитися на межі розпаду. У будь-якому випадку, на період вакуумного відрізку часу саме Україна рятує Альянс, і, можливо, це візьмуть до уваги – якщо не за океаном, то в Європі.
Перспектива друга: фактор ймовірності союзників та відкриття нових форматів. Чи може хтось із партнерів, що 32 місяці забезпечують стійкість України, перетворитися на союзників? Поки що таких ознак немає. Але…
Європа не залишить Україну хоча б через інстинкт самозбереження. На перший погляд, Європа та й НАТО в цілому мають намір підтримати Україну. Але тепер, на жаль, не у частині перемоги – ті часи наприкінці 2022-го та всередині 2023-го просто проґавили. Тепер йдеться про підтримку виживання і перезавантаження ідей перемоги. Хоча й ті ж США оголосили про намір інвестувати у виробництво далекобійних ударних безпілотників в Україні 800 млн доларів. Хочеться вірити, що це тільки перші мільйони та перші кроки оновленої політики підтримки України. Такий, на перший погляд, паліативний варіант підтримки, якщо його копіюватиме більшість країн НАТО, може дозволити Україні вистояти і побудувати більш сучасний оборонний потенціал. Литва виділяє 10 млн євро на ракети. Орієнтовно – це 20 – 30 крилатих ракет українського виробництва. Силам оборони потрібні тисячі ракет і далекобійних дронів-камікадзе, не кажучи вже про поточне забезпечення фронту – боєприпаи, артилерію, бронетехніку, засоби ближнього бою. Однак розширення списку країн, готових вкладати в українську зброю, таки відбувається. Вслід за Британією (яка діє в рамках безпекової угоди) та Данією пішли Нідерланди, Литва, Естонія. На порозі прийняття рішень Норвегія. Головна родзинка цих внесків – вихід на потужне масштабування виробництв українських ракет – крилатих, балістичних та для ракетно-реактивної артилерії. А також – масового виробництва далекобійних дронів із радіусом ураження 1000 – 1500 км.
Тим часом німецький Rheinmetall будує в Україні чотири захищені заводи, ще один запустить турецький Baykar, на порозі прийняття рішення шведський SAAB. Італія також на порозі спільного виробництва сучасних засобів ППО, що вперше передбачає локалізацію в Україні 30% виробництва. Бізнеси, звісно, не можуть розглядатися як гарантії, однак наближають до них. Бо навіть тимчасове припинення війни може стати прецедентом для розміщення в Україні військових контингентів і певних озброєнь.
Для реалізації перших двох перспектив потрібна політична воля Заходу. Зміна лідерів. На відміну від Шольца, “політичний Берлін” підтримує передачу далекобійної зброї Україні, а кандидат на посаду канцлера Фрідріх Мерц навіть висловив готовність підтримати надання Україні крилатих ракет великої дальності Taurus, хоч і в межах покрокової стратегії. Так само в США ще є “нащадки генерала Ейзенхауера”. Наприклад, голова комітету з розвідки Палати представників Тернер заявив, що в разі вступу військових Північної Кореї у російсько-українську війну, США повинні розглянути можливість прямих воєнних дій. Та головним фактором залишається все ж внутрішній.
Перспектива третя: фактор внутрішніх рішень та резервів.
Як відомо, президент Зеленський доручив розробити ще один план щодо війни – ОПК, оборона, економіка, соціальна політика. Внутрішній план дій.
Найбільш болючі питання торкаються мобілізації та прискорення високотехнологічних виробництв. Без докорінних, оперативних і системних змін, забезпечення та демонстрації соціальної справедливості говорити не тільки про перемогу, а й про виживання нації, вкрай складно.
Необхідне невідкладне викорінення корупції у структурах, дотичних до мобілізації, демонстрація суспільству жорстких покарань. Показове спрямування ресурсів від конфіскацій на закупівлю зброї для війська. Слід унеможливити появу та впровадження будь-якого варіанту “економічного бронювання” (“Плати і не служи”). Тільки так можна розраховувати на друге дихання суспільства. Необхідно невідкладно масштабувати вже наявне рішення уряду щодо надання можливості командирам військових частин дозволу рекрутингу без участі ТЦК. Тут є і шлях укрупнення – переходу до дивізій шляхом масштабування відомих бригад (як Третя штурмова чи “Хартія”) та надання їм у підпорядкування інших бригад та окремих батальйонів. Оперативно впровадити дієву програму для усіх держслужбовців, придатних до служби за віком та станом здоров’я, щодо їх мобілізації, проходження служби та участі у бойових діях – при скороченні державного апарату влади щонайменше вдвічі. Підвищити рівень грошового забезпечення військових, яке не може бути нижчим, ніж у інших державних установах.
Не менше змін потребує ОПК. Усі питання, які стосуються розвитку та виробництва зброї, на час війни (принаймні) слід підпорядкувати Міноборони. Мають бути програми – ракетна, дронова та боєприпасна. Контроль на рівні заступників міністра. ВТС в рамках цих програм – також справа військових як головного замовника зброї. ВТС – це керувати українською стороною щодо того, з ким та як розвивати і спільно виробляти ключові озброєння. Усі інші міністерства і відомства мають підпорядковуватися єдиному центру – в Міністерстві оборони.
Наприклад, якщо дрони в Україні розробляються і виробляються Мінцифри, Мінстратегпромом, СБУ, ГУР Міноборони, то усі остаточні рішення щодо розвитку, уніфікації, конкурсів і т.д., мають перейти до Сил безпілотних систем ЗСУ.
Якщо йдеться про ракети, то усі питання адміністрування та координації мають погоджуватися з Міністерством оборони. Включно проведення конкурсу та призначення ключових керівників проєктів, що належать до ракетної програми. Не може так бути, щоб за бажанням Мінстратегпрому підприємства Державного космічного агентства передали у підпорядкування АТ “Укроборонпром”. Хоча б тому, що Україна, яка вже кілька років живе без космічної програми, все ж повернеться до космосу, створюватиме вітчизняне угруповання супутників та космічні дрони. Та тому, що не може бути ціллю штучне покращення рейтингу АТ “Укроборонпром” у списку світових виробників зброї через передачу у підпорядкування додаткової групи підприємств.
Центр розвитку технологій має також бути оформлений в Міноборони, а усі його ділянки підпорядковані військовому відомству. Україна демонструє потужні й креативні рішення, але для їх масштабування бракує централізованої конструкції адміністрування. Об’єднання в одних руках потреб військових та можливостей науки і промисловості. Тому, наприклад, у Силах оборони 170 типів дронів замість 30-35, і мільярди гривень ллються у пісок, бо немає кому узятися за уніфікацію зв’язку, навігації, систем наведення, двигунів.
Зрозуміло, що потребує удосконалення й політика закупівель. Слід припинити прикриватися державною таємницею та розібратися із зловживаннями – як у середовищі спецекспортерів, так і в окремих епізодах Агенції оборонних закупівель.
І зрештою, головне – визначитися із пріоритетами держави. Як здається, він нині один – вистояти у війні, не допустити поразки, бо шанс для нації випадає раз на кілька десятиліть. Слід усе підпорядкувати цій меті. А для цього відмовитися від розгортання будівництва усього, що прямо не пов’язано із війною. Відкласти дороги і телемарафони до кращих часів, а зусилля спрямувати на технології. Бо що далі триває війна на виснаження, то більше дешеві й масові технології отримують нового значення. І саме вони можуть дозволити Україні пережити найважчі часи.
Джерело: Gazeta.ua