Про роль жінки на війні, роботу дронарем і небезпеки, які чатують кожного дня, про страх смерті і розуміння цінності життя, про втрати рідних кореспондент УНІАН поговорила з Іриною Колобаєвою з позивним "Білка", командиром відділення-командиром екіпажу батальйону безпілотних систем 63 ОМБр Третього корпусу.
Ірино, ви в свої 22 роки вже понад рік перебуваєте в лавах Збройних сил України. Оскільки не йдеться про мобілізацію, то чому ухвалили рішення піти на фронт? І хто придумав ваш позивний "Білка"?
Я прийшла служити в армію у січні 2025 року. Це було усвідомлене рішення. У листопаді 2024 року загинув мій чоловік, і після 40 днів від дня його поховання я поїхала в зону бойових дій - у бригаду, де він служив. Пройшла ВЛК, навчання.
Раніше я приїжджала до нього на службу, тому була добре знайома з колективом, а вони знали мене і ще раніше прийняли в родину. Коли ми з чоловіком говорили про мій можливий прихід в армію, він жартував, що я піду туди тільки через його труп. І як би це сумно не звучало, але так і сталося - до армії я прийшла після його загибелі.
Знаючи мій характер, батьки не здивувалися моєму рішенню. У мене завжди було бажання займатися справою, де є ризик і небезпека, зокрема, стати рятувальником. Але вони все ж сподівалися, що я не ухвалю такого рішення, тому сприйняли цей крок болісно.
Щодо позивного, то це історія ще з мого цивільного життя. Раніше в мене були руді коси, і, як кажу, боженька нагородив мене великими передніми зубами (сміється), тому чоловік якось назвав мене Білкою, і це прижилося. Ще з 19 років я була Білка, тож і для армії позивний уже був готовий.
Чи легко було адаптуватися у бригаді, де служив ваш чоловік? А взагалі в армії сприймають жінку в чоловічому колективі? Це сприймається як і в цивільному житті, де жінка за кермом, з точки зору сильної статі, як мавпа з гранатою?
РекламаКоли перебуваєш з хлопцями як цивільна людина, то це одна ситуація, бо тоді на мене немає ніякого розрахунку як на бойову одиницю. Якихось серйозних розбіжностей на початку не було – мені з колективом пощастило. Це стосується і навчання, і роботи в бригаді, батальйоні. Хлопці, навпаки, стараються мене всюди залучати, бо бачать, що мені цікаво, що я розвиваюся, що вмотивована людина і є сенс мене вчити.
Армія - це такий же колектив, як і в цивільному житті, просто набагато більший. Тут дуже важливо, як людина адаптована до того, щоб влитися в колектив, контактувати з різними людьми.
Ми з однією дівчиною після навчання прийшли в бригаду, але вона потрапила в бойовий екіпаж трохи раніше за мене. За характером вона була досить спокійна, не дуже контактна - така собі "кішка, яка гуляє сама по собі". Тому їй було складніше влитися в колектив.
Мені було простіше ще й тому, що в мене є на 10 років старший брат, і я постійно була в їх компанії - ганяла з ними у футбол, разом ходили десь на чужі черешні, метал здавали, тому я адаптована до чоловічої компанії з дитинства.
РекламаРобота з дронами - це був цілеспрямований вибір, чи все таки випадковість? У вас є якісь улюблені "пташки"?
Чоловік також був пілотом дронів, аеророзвідником, який працював з дронами типу Mavic, ведучи розвідку і виявляючи ворожі цілі. Моя заява в батальйон була написана за його зразком. Я також мала стати пілотом-аеророзвідником, але сталося так, що на першому навчанні довелося вчитися на пілота FPV. І після цього я зрозуміла, що саме з ним хочу працювати.
Політ на будь-якому з дронів - це кайф. Є різні моделі, є улюблені "пташки", зокрема, з найдорожчого сегмента - Shrike, бо це дрон, із яким у мене не виникало жодних проблем під час роботи. А на другому місці – "Вирій", бо це про стабільність.
Хоча тут є багато нюансів, багато сваримося і конфліктуємо, але служба підтримки і технарі не бояться виходити на комунікацію з бойовими екіпажами і усувати проблеми в ході виробництва. І такий зв'язок дуже корисний, адже немає такого, що виробник вважає, що має сидіти в Києві, а ти там, мовляв, з мишами ділити одну галету на трьох. Всі розуміють, що задача в нас одна.
У дронарів, котрі на фронті, є ревнощі до тих, хто займається діп-страйками, уражаючи стратегічно важливі військові об'єкти, НПЗ глибоко в тилу ворога, тобто на території Росії?
Якщо говорити про операції "Птахів Мадяра", то тут не про ревність до їхньої роботи йдеться. А про сприйняття як суперможливості, щоб спробувати сконтактувати з такими людьми, які безпосередньо з цим працюють, щоб вчитися в них новому. Хлопці показують просто нереальні результати, і це те, до чого має прагнути справжній пілот.
Звичайно, що FPV-дрони дуже важливі на полі бою, бо потрібно знищувати живу силу ворога у полі, в укриттях, їх гармати, міномети. Але це більше для захисту, ніж для наступу. А там хлопці літають в глибину Росії, демонструючи, що цю гру можна грати удвох і безпеки у ворога не буде, поки вони не заберуться з України.
Якщо артилерист працює по координатах, то дронар бачить ворога в об’єктиві камери й розуміє, що робить усе, щоб його знищити. Чи не виникає почуття жалю, коли бачиш якусь конкретну особу?
Був лише один випадок за час моєї роботи, коли виникло почуття жалю. Нещодавно ми почали працювати з оптоволоконними дронами, а там дуже ідеальне зображення, якщо нічого не трапилося під час польоту до моменту вибуху. От ми підлітаємо, і я бачу на моніторі, що сидить тип, біля нього лежить автомат. Він бачить дрон, але не тікає, нічого не робить. Ми підлітаємо ближче, в нього все обличчя в крові і немає однієї кисті рук. І, на жаль, дуже гарно було видно його обличчя. Удар. Після цього десь з годину було неприємне відчуття. Але потім, коли мирні мешканці в одному з населених пунктів вийшли забирати рештки своїх вбитих сусідів з подвір’я, то якось попустило мене моментально.
Під час роботи важливо не піддаватися емоціям, а думати, як найкраще виконати бойове завдання. Тому мені не до жалю.
Рахунок відмінусованих російських окупантів ведете?
Так, і це не тільки, щоб себе потішити, але й для того, щоб грамотно подати результати виконання завдання. У мене на рахунку 122 вбитих ворогів і 53 поранених.
У тих, хто немає відношення до армії, часто складається враження, що дронарі працюють далеко від лінії бойового зіткнення і вони з кавою дивляться в монітор, і все для них дуже безпечно. І лише інколи заїжджають на позиції? А як насправді?
Почнемо з того, що на сьогодні через небезпеку відбувається не заїзд, а захід на позиції, тобто не на транспорті, а пішим ходом. І йдеться про відстані від 10 до 20 км. Ворог приблизно знає наше місце розташування, але територія велика, і точних координат в них немає. Від нашої позиції до фактичної лінії зіткнення може бути до 5-7 км.
Якщо говорити про сьогоднішню практику ворога з інфільтрацією, то це може бути відпрацювання по особовому складу ворога на відстані до 700 метрів. Тобто при поганій погоді, коли дрон не може вилетіти, ворог проліз, закріпився - і його треба вибити звідти.
Це вже давні байки, що пілоти дронів сидять в безпеці. Пілоти зараз і в нас , і у ворога - найпріоритетніші цілі. Як каже мій командир роти, про успішність роботи екіпажу можна зрозуміти, якщо по тобі не пожаліли запустити дві касети "Граду", міномет, артилерію, рій дронів і на додаток ще КАБ. Це означає, що працюємо доволі ефективно, бо на бездарних ніхто такий ресурс тратити не буде.
Зараз на позиції оператори можуть перебувати до 40 днів. В силу зміни погодних умов, коли дні довші, ночі світліші, опади, то кожна перезмінка - це дуже великий ризик для особового складу, а також великий кілометраж, який треба пройти пішки при високій ворожій активності. Тому стараємося мінятися менше, щоб уникнути ризиків. В нас був абсолютний рекорд на позиції - 37 днів.
Міноборони запровадило контракти для молодих людей віком 18-24, які передбачають досить привабливі умови служби. Йдеться про майже ваших ровесників. Але, здається, масово молодь не пішла воювати. Що думаєте з цього приводу?
Коли хтось ухвалює рішення служити, то не все вимірюється грошима. Не виключено, що спрацював фактор, що молоді люди наслухалися про службу від тих, хто воював, і йшлося, ймовірно, не про найкращі приклади. Зокрема, про некомпетентність в їхніх частинах командування, недостатність підтримки людини, яка отримала поранення.
Коли хтось чує про таке, то хіба йому захочеться піти воювати? Звичайно, що так не всюди, зокрема, хороший приклад - Третій корпус. Але поряд є багато підрозділів, де дурості настільки багато, що для опису цього "трешняка", про який чую від хлопців, не вистачило б і кількох томів. Найбільше таких історій з навчальних центрів, де часто працюють за формулою – "Кругле віднесемо, квадратне котимо". Коли немає розуміння необхідності вчити працювати з дронами.
Є ще чимало командирів "старої школи", в яких амбіції ідуть поперед них. Якщо їм здається, що хтось не так подивився, то одразу покарання - автомат в руки і бігом три кола під гірку.
У нас, до прикладу, з командиром взводу можна вирішувати всі питання, навіть особисті, а до командира роти можна звернутися з більш глобальними питаннями. Тобто в нас максимально товариські відносини, але з великою повагою.
Як сприймає життя в тилу, коли йдете у відпустку? Що думаєте про чоловіків, які живуть своє щасливе життя, поки ви на фронті?
Якщо говорити про відпустку, то я настільки встигаю скучити за рідними і за своїми улюбленими справами, які були до війни, що насправді мені на них байдуже. Частково ставлюся до них з розумінням, бо вони бояться мобілізації. Але коли його ловлять, саджають у бус і привозять на навчання, то потім виникає питання: що з ним робити і чи буде він корисний на фронті?
Треба розуміти, що люди, з якими ти заходиш на позицію - це твоя друга сім’я. Там має бути ідеальна взаємодія, і головне – довіра. Якщо мені дадуть "чувака", який ще вчора хвалився, як класно він втік від ТЦК, а також жалівся, що його втомила війна, бо він о 9.00 ранку каву попити під час тривоги не може, то який з нього толк? Взагалі, нормально боятися, але не нормально ховатися.
Страх на війні. Як ви з ним справляєтеся?
Коли я прийшла, то була більш відчайдушна, бо не бачила нічого страшного в тому, що можу загинути і піти за чоловіком. Я ще не вміла нормально управляти дронами, тільки вчилася. Але з часом, коли в мене з’явилися перші уражені цілі, я розвивалася, до мене прислухалися, то тоді мене почала турбувати безпека, я стала більш обережна, продумувала, як зробити операцію ефективно з меншим ризиком.
І коли тобі кажуть, що на тебе розраховують, що тільки ти можеш впоратися з цим завданням, ти починаєш більше цінувати себе і хочеш вижити, щоб не підвести. Бо якщо мене приб’ють через власну дурість, то це соромно, це вже можна премію Дарвіна давати за безглузду смерть. Плюс хлопцям доведеться зриватися і йти на позиції, та ще й думати, як моє тіло кудись везти. Тому я на все тепер дивлюся з практичної точки зору.
Ви приїжджаєте до своїх рідних на Вінничину, йдете у формі. Як часто ви чули, що ви ненормальна і чого вас понесло на війну, бо, мовляв, це не жіноча справа.
Це чую постійно. Люди діляться на дві групи – одні підходять, щоб спитати, а для чого ти туди пішла, а інші, щоб дізнатися, коли закінчиться війна. Третього не дано.
І що ви відповідаєте?
Другим кажу - "завтра". А першим взагалі не бачу сенсу щось пояснювати. І ще ж вони часто переконані, що я десь у штабі сиджу. Особливо це люблять казати чоловіки, котрі починають засуджувати дівчину, жінку за її вибір.
Загалом зараз такі тенденції в соцмережах, щоб висміювати роль жінки в армії. Зараз жінки займають командирські посади. І чоловіки інколи не можуть змиритися, що жінки можуть працювати на рівні з ними або й краще за них.
Розумію, що це жарт, що війна закінчиться завтра. А насправді?
Дуже складно людям щось пояснювати на п’ятий рік великої війни, хоча насправді вона триває значно довше. Є ще багато тих, хто живе з ілюзією, що їх це не зачепить. І саме від них часто чую, що росіянам треба віддати ті землі, які вони хочуть.
Пам’ятаю, як в одному вщент розбитиму населеному пункті на Донеччині на руїнах стіни будинку було написано балончиком: "Не дадим жить лучше, чем мы". Тільки коли люди зрозуміють, що ця війна не за території, а фактично за виживання цілої нації, тоді, можливо, вони почнуть щось робити.
І все ж колись закінчиться війна. Де ви себе бачити?
Найперше - зроблю закордонний паспорт, бо зараз дуже дорого (сміється).
До війни я дуже хотіла, попри свій бунтарський характер, власну сім’ю, діток, які бігають на майданчику, і ми граємося м’ячиком. В мене цю можливість забрали.
Війна показала, що я можу набагато більше, ніж думала, що я морально сильніша. Хотілося б якось поєднати свою цивільну спеціальність з тим, чого я навчилася в армії.
Але треба розуміти, скільки горя буде, коли всі повернуться додому. Буде важко. Це і зараз відчувається, коли люди, котрі безвилазно по пів року перебувають в зоні бойових дій, приїжджають додому. Зокрема у Вінницькій області частина людей досі не розуміє, що в Україні війна. Вони не хочуть слухати новини про прильоти в інших містах, щоб не псувати собі настрій. У них війна, коли закриваються магазини під час тривоги. На цьому їхній дискомфорт закінчується. І коли ти приїжджаєш з фронту, то бачиш зовсім іншу реальність. В зоні бойових дій війна позривала з людей їхні фальшиві маски. А в тилу це так не працює.
Єдине правильне рішення, яке я ухвалила, то із своїх 17 днів відпустки - вже на 12 чи 13 стояла перед командиром роти, щоб йти на позиції. Я не змогла довше пробути у відпустці.
Джерело: УНІАН
